Найтиповіші життєві фрази, які виражають поняття малоросійства

Результати виборів в Україні - це торжество малороса і окупанта.
Тому починаємо спочатку.

– “Да какая разніца? Развє ето так важно? Главноє штоп ми друг друга панімалі! Зачєм прідавать етому значєніє?” – таке дуже часто лунає з вуст малоросійської молоді. Але ж, якщо “какая разніца”, то чому не розмовляють різними мовами, зокрема й українською, адже в Україні її всі розуміють, а перевагу надають тільки російській?

– “Рускоязичіє на Украінє склалось історічєскі” – ганебно-нерозумна думка малороса, адже українці не творили власну історію, їм не давали, заважали йти своїм шляхом, тому “так історично склалось на Україні” може з задоволенням сказати лише Москва.

– “Вродє би інтєлігєнтний чєловєк, а руского нє знаєт”, – думка малороса після того як до нього щойно звернувся український інтелігент із запитанням “Котра година?”.

– “Я нє навіжу етот украінскій язик”, - скаржаться школярі малоросійських міст, вчителі української мови яких самі насміхаються з “цієї мови” або просто не в силах прищепити любов до рідної мови своїм учням.

– “Да бросьтє ви! Разгаварівайтє на нармальнам язикє!” – відповідь манкурта-чиновника.

– “Ви сєрйозно ілі на украінском?” – для малоросійського бидла українська мова назавжди залишиться смішною та “селюцькою”.

– “Ані всє националісти, патаму што ані всєгда разгаварівают на украінском!”- цікаво, англомовні англійці в Англії теж “усє националісти”?

– “Зачєм ви калєчітє рєбьонка, с нєво вєдь смєяца будут!”, - такі фрази малоросів лунають навіть сьогодні – у НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ.

– “Аткуда прілєтєлі?”, - таке чують канадські українці в аеропорті Борисполя від службової особи, яка перевіряє їх пашпорти. На запитання “Would you like to speak with me in English?” цей манкурт роздратовано зронює: “Ну нє умєю я апщаца па-украінскі!” - ГАНЬБА повітряним воротам україни-Малоросії!

– “Єслі правітєльству нужен етот хохлацкій язик, пускай ано ім і пользуєца!” – люто-агресивні “рускоязичні хохли” навіть українські підручники перекладають на російську – отака вона малоросійська інтелігенція!

– “Бандеровец!”, - бідні яничари! Рідне українське слово викликає у них приступ істерії.

– “Да ну што ви, уже нє модно на украінскам язикє!” – діагноз хвороби – “малороство”.

– “Канчайтє еті дєрєвєнскіє замашкі!” – гримне вам обласний посадовець-яничар при спробі заговорити з ним українською мовою.

– “Ех, єслі би ми сєйчас билі вмєстє с Расієй! Ми би всєм “паказалі”! – малорос як правило з Історії України знає тільки те, що колись Богдан Хмельницький “приєднав” Україну-окраїну до “вєлікой і нєдєлімой” Росії.

– “Расія – ето вєлікая страна!”, - аж дух перехоплює в малороса від замилування цією фразою, адже він не знає, Росія - це насаперед "вєлікая тюрма народов", і цим не варто пишатися.

– “Зачєм мнє нужна твая Украіна і твой гнілой язик?”, - так кажуть перевертні з українців, зневажаючи ту землю, в якій лежать їхні діди і прадіди.

– “Прєкраті ету рєчь!”, - щойно вийшла заміж і отаке отримала від чоловіка.

– “Я нє панімаю па-украінскі!” – вже десять років Україна є Незалежною, а бідолашні чухраїнці все не вивчать державну мову, хоча до 1991 року усі мешканці УРСР були знайомі з цією тоді ще “сільською” мовою і добре її розуміли. А от сьогодні наші “нові малорускі” за чотири місяці японську вивчать, але тільки не українську.

– “На каком язикє вам чітать?” – запитують викладачі студентів вірно сподіваючись на те,що російськмовні студенти, звичайно, “проголосують” за “рускую” мову. Малоросів-викладачів не обходить ні місія педагогів відроджувати українську мову серед молоді, ні порушення Закону України “Про мову”, де записано, що у державних вузах викладання повинно проводитись державною українською мовою.

– “А я па-рускі прівик! Мнє так лєгчє!” – звичайно, важко перейти на українську мову у повсякденнному спілкуванні, після того як більшу частину свого життя розмовляли російською. Але ж ніхто не вимагає, щоб переходили одразу, а ПОСТУПОВО! І починати треба з публічних ситуацій, щоб українська мова звучала і в тролейбусах, і в крамницях, і в лікарнях, і в барах. Ну а з друзями та в інших приватних розмовах кожен вільний розмовляти тією мовою, якою бажає або якою звик.

– “Валодя, я лучше тєбя владєю украінскім, хатя ти і пісатєль, но мєня мама так научіла!” – Отак! Ні більше, ні менше. Таке з трибуни почула Україна у березні 1997 року на трансляції пленарного засідання Верховної Ради України, коли депутат Володимир Яворівський зауважив доповідачу, щоб той виголошував текст документу від комісії державною мовою. Уявімо собі щось подібне хоча б у тій же російській Держдумі. Уявили? Ото ж бо й воно.

– “Я люблю рускую ліріку, а украінская, прі всьом майом уваженіі к нєй, мнє какта нє нравіца.” – це ж які сильні стереотипи засіли у головах українців, що в них уже в підсвідомості закладені нелюбов та несприйняття української культури. Мовляв, література якась груба, обмежена, нерозвинена і не природня(ще б пак – цією мовою ж ніхто не розмовляє). Поки що тільки зарубіжні фахівці здатні належно оцінити українську поезію. А свої хохлуї ще не скоро зрозуміють рядки Леоніда Кисельова:

Я постою у края бездны
И вдруг пойму, сломясь в тоске,
Что все на свете – только песня
На украинском языке.

Я позабуду все обиды,
И вдруг напомнят песню мне
На милом и полузабытом,
На украинском языке.

И в комнате, где, как батоны,
Чужие лица без конца,
Взорвутся чёрные бутоны –
Окаменевшие сердца.

Я постою у края бездны
И вдруг пойму, сломясь в тоске,
Что всё на свете – только песня
На украинском языке.