субота, 30 січня 2010 р.

Не знаю, чим пояснити затемнення в наших мізках – невже сонячною активністю?



Ніколи не надавав значення всіляким прогнозам екстрасенсів, а тут мимоволі замислився над одним із них. Нещодавно прочитав у Павла Глоби одне цікаве спостереження: минулі президентські вибори в Україні супроводжувалися сонячним затемненням. Обрали Віктора Ющенка, який за п’ять років перебування на посту глави держави умудрився не тільки не виконати практично жодної зі своїх обіцянок перед велелюдним Майданом нашої надії – цим багатомільйонним віче України, а й, чого гріха таїти, втратити колосальний авторитет у народу, передусім моральний, який відповів йому на цьогорічних президентських перегонах категоричним "Ні!" замість любого для серця Віктора Андрійовича "Так!". О, згадаймо: це звучало як справжній гімн вибору вільного і нескореного кучмістами народу в 2004 році: "Ю-щен-ко – так!".

А тепер тільки 5 з невеличким гаком відсотків електоральної підтримки!.. І що неймовірно дивує (чи не застереження це?): і нинішні Президентські вибори прийшлися на час сонячного затемнення. На думку екстрасенса: нічого доброго українцям це не віщує.

Ну, принаймні, в двох принципових моментах, це безперечно так. Якою сонячною активністю викликаний зловісний намір глави держави, що йде в історію, публічно порівнюючи між собою двох кандидатів, які вийшли в другий раунд президентської боротьби, стверджувати, що не бачить між ними принципової різниці? І це при тому, що один із них – соратник, який стояв поруч із нинішнім Гарантом на легендарному Майдані незалежності часів доленосної Помаранчевої революції і кандидатуру якого він двічі висував на посаду глави Уряду. Ота сама улюбленка Майдану Юля, що за всіх обставин і на всіх-усюдах, тамуючи образи і навіть зраду, майже до останнього (коли не вдавалися до приниження її гідності як людини) демонструвала повагу до демократично обраного Президента України (і її стараннями теж) та запевняла у відданості його демократичним устремлінням.

А, отже, здавалося б, тепер, коли треба було б продемонструвати солідарність із народним Майданом (а якщо немає сил зробити цього – промовчати щодо свого вибору на другому турі: врешті, це справа кожного і не випадково – не потребує жодної реклами), проявом нової моральної зради став фактичний заклик голосувати проти обох кандидатів. Що то за така ментальність у нас, українці: все-таки радіємо не тоді, коли щастя панує у сусідській хаті, а коли вона згоріла? Заздрість чужому (а чи чужому, як на соратника?) політичному успіхові геть забрала здоровий глузд у того, хто мав би гідно передати свій пост народом обраному наступникові. Без такої ганьби, як сьогодні. Тому й вибуховують із серця слова, яких не спинити:

Їх всенародно обирали.
Він заздрив їй. Вона сіяла.
На кожне випущене жало –
Стожально вмить відповідала.
І забувавсь Майдан надій.
Вона йшла вверх. Він заздрив їй.
Так у борні спливли п’ять років.
Та не дались взнаки уроки:
Він заздрить їй. Вона сіяє:
Її майдан знов обирає.
Її майдан... Вона на нім.
Він заздрить їй: зоставсь ні з чим!
Так розгубить людську любов
Не приведи, як кажуть, Бог!

Народові залишається одне – бути послідовним у своєму виборі (упевнений – так і станеться!): вчинити 7 лютого, як і в першому турі президентських перегонів попри месіанські заклинання нинішнього очільника): віддати свій голос заприсягненому на ідеалах нашого Майдану кандидатові.

Їй-право, досить пустопорожньої балаканини! Вона неприпустима і просто ганебна, коли людина обіймає найвищу посаду у державі. Десять днів тому привселюдно на трансльованій у прямому ефірі прес-конференції з журналістами Гарант Конституції пообіцяв «спасти «Кримську світлицю», яку співзасновники з Міністерства культури та туризму України завели в боргову яму і залишили без головного редактора: "Я дам доручення, щоб спасти це видання. Я його спасу." Це слова Віктора Андрійовича. А яка ж їх ціна? Упродовж двох днів мало бути проведене службове розслідування факту звільнення головного редактора газети «Кримська світлиця», про що теж на весь голос сповістила керівник Секретаріату Президента України Віра Ульянченко. І ані руш! Як кажуть, прокукурікав, а там хоч і не розвиднюйся!

А це аж надто принциповий момент – доля єдиної в Криму україномовної газети «Кримська світлиця», яка виходить на півострові майже стільки, скільки Незалежності нашій рідній матері Україні. 17 років тому це видання сповістило на весь світ про те, що є Українське життя у зросійщеному Криму. "Кримська світлиця" гордо і безстрашно підняла величний синьо-жовтий прапор боротьби за утвердження омріяної не одним поколінням свідомих, національно зорієнтованих українців своєї Незалежності. Видання стало віщим дзвоном, на заклик якого відгукнулися чутливі, хоч і приспані навальною русифікацією, душі і серця українців. Воно єднало їх в ім’я національного відродження на півострові української духовності – рідної мови, культури, народних звичаїв та народного мистецтва. А головне – від номера до номера – кожним своїм рядком навчало повазі до України – держави, яка взяла на себе велику історичну відповідальність – забезпечити гідне людини життя кожного сущого в Криму мешканця: українця, росіянина, кримського татарина, караїма, єврея, білоруса, грека, азербайджанця та багатьох-багатьох інших представників багатонаціонального півострова. Кожен літератор (і я не виняток) вважав за велику честь опублікувати свої твори у "Кримській світлиці". Тут знайшлося місце моїм публіцистичним віршам із Майдану Незалежності 2004-2005 років, тут мені боліло за подальшу долю рідної країни, коли не знаходили порозуміння між собою політики-демократи, бо, їй-право, не за це ми всі стояли на Майдані, тут підтримані мої книги "Мигдаль на руїні", "Порятунок у шторм", "Все повертається в житті", "Єднаймося, браття!", "Я вірю: Вкраїною Крим проросте" та інші.

І ось уже понад місяць як не знаходжу собі місця від приголомшуючої новини: професіонал-публіцист Віктор Качула, який упевнено всі ці роки вів ковчег українства – "Кримську світлицю" – до відкриття нових духовних островів у житті рідного народу, ретельно формував команду відчайдухів-ентузіастів (бо безсрібників!), яка на всіх парусах неслася до свого вдячного читача, поминувши хибні рифи та мілину недомовленості чи двозначності в потрактуванні життєвих подій, нинішньою владою (читай: керівництва газетно-журнального видавництва та міністерства культури і туризму) усунутий від посади, а колектив постав перед фактом перебазування газети з кримського обширу в українську столицю. Припливли! Чого варті вітійства про торжество свободи слова, якщо вона ганебно згортається на такому стратегічному напрямі, як Крим?! Таки зловісним виявилося затемнення над "Кримською світлицею", вчинене руками столичних реформаторів-можновладців.

Вважаю: обидва принципові моменти, про які написав вище, однопорядкові, бо спрямовані (тільки у різних вимірах) на викорінення українства, українського духу, українського сонця із життя України: в першому випадку в межах усієї країни, в іншому – на терені Криму. У природі затемнення триває кілька миттєвостей. Це – тривожний сигнал із неба для тих, хто вдається до доленосного кроку. Згадаймо, якою віщою пересторогою стало сонячне затемнення перед походом князя Ігоря, який шукав собі слави, а своєю поразкою знеславив себе і опечалив рідну землю і стольний град Київ.

Час бути особливо пильними, дорогі українці: демократія в небезпеці! Не даймо вколисати себе фальшиво-солодким голосам: казковій змієчці вправний коваль зміг підробити голос, схожий на мамин (і таких піар-ковалів вистачає й сьогодні), але і в казці народна надія все одно на боці Телесика – уособлення нашого працьовитого і волелюбного народу. Так мусить бути і в житті.

7 лютого – воістину великий день України. Саме тоді буде все сказане. І саме українським виборцем. Просвітліє не тільки у нахмареному небі над нашою державою у центрі демократичної Європи, а й у мізках тих, хто ще й сьогодні не усвідомив: ми, українці, стали іншими після вікопомного і доленосного Майдану 2004 року, а тому вже ніколи не віддамо власну долю факірам на час – аж надто закоханим у своє месіанське слово проповідникам-навчителям, але при цьому безнадійним нездарам-поводирям справді великого і працелюбного народу. П’ять років – достатньо, щоб переконатися хто є хто.

Впевнений: із новим демократично обраним Президентом України, який і словом, і ділом об’єднуватиме співвітчизників на благодатній ниві творення і сам не покладаючи рук день у день наполегливо працюватиме над утвердженням національної ідеї, безкомпромісно обстоюючи природне право українців на гідне людини щасливе життя на рідній землі, коли вільно розвиватиметься рідне материнське слово, шануватиметься українська книжка, українська газета і український ефір, повернеться до рідних берегів і випробувана часом "Кримська світлиця" зі своїм надійним екіпажем і стерничим-капітаном. Інакше – то буде інша історія. Але факт – не наша.

Іван ЛЕВЧЕНКО,
член Національної спілки письменників України,
заслужений журналіст України, 26 січня 2010 року

"Кримська Свiтлиця" > #2 за 08.01.2010 > Тема "Урок української"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=8369

Немає коментарів:

Дописати коментар